Віддавна кожне плем’я, етнос, народ мав якісь родові ознаки. Найуживанішою на сьогодні є прапор. Перші фани відігравали роль місця збору військової дружини. Найчастіше то був шмат тканини, прив’язаний до списа. Потім хоругва набула ширшого значення, набувши дещо сакраментального змісту. Сьогодні прапор, разом з гербом, є найголовнішим державницьким символом. Згідно Конституції України державним прапором нашої країни є полотнище з двох рівних смуг синього (зверху) та жовтого (знизу) кольорів. Та чи завжди він мав такий вигляд і чому зараз він виглядає саме так?
Походження
Цікава версія львівського мовознавця М.Роговича щодо давньої української традиції поєднання жовтого і синього кольорів. Згідно з нею слово “хохол”, котрим дехто називає українців, -монгольського походження (“хох”-голубий, небесний; “улу”-жовтий; кінцева голосна редукується). Синій і жовтій справді могли бути кольорами племінних об’єднань слов’ян ще перед монголо-татарською навалою; й саме такими об’єднаннями племен монголо-татари називали могутнє Галицько-Володимирське князівство, яке під проводом князя Данила Галицького так і не скорилося ординській навалі зі сходу. До того князівське та боярське господарство X-XI століть користувалося так званими “знаменами”: “Данило увійшов в Галич, у Соборній церкві сів на престол батька свого, а на воротах города поставив знамено своє” (Галицький літопис, 1238 рік).
Попри те офіційною науковою версією є інша. На підставі досліджень доктора Р.Климкевича, професор Євген Юнацький в “Українській Малій Енциклопедії” зазначає, що український прапор постав із герба Романовичів XIVстоліття. В геральдиці золото означає велич і славу, а блакить - велич і честь.
За княжої доби
Як свідчить хроніка Зиморовича (відома ще з середини XIII століття), щойно заснованому місту Львову (1256 року) надається герб, на якому відображено золотого лева на голубому тлі.
На думку І.Крип’якевича справжні герби прийшли до нас із західних країв і вперше трапляються на західноукраїнських землях у XIV столітті. Тоді гербові відзнаки стали загальновживаними. Їх знаходять на печатках галицьких бояр. Свої гербові зображення дістають окремі міста. На цей самий час усталися державні знаки і в сусідніх країнах - Польщі, Чехії, Угорщині. Тоді ж з’являється і герб Галицької держави - лев. Лев як герб Русі виступає й на княжих печатках, а після розпаду Князівства-на печатках польських королів та литовських князів, які захопили українські землі, на монетах, карбованих у 1350-1410 роках у Львові з написом “Монета Русі”, на архітектурних деталях тощо.
За Польщі
У славнозвісній Грюнвальській битві 1410 року, в якій об’єднані сили слов’янства і прибалтійських народів розгромили німецьких лицарів, узяли активну участь і представники українського народу. Польський історик Ян Длугош, перераховуючи склад війська зазначає, що “Дванадцята (хоругва)-землі Леопольської (Львівської) мала на прапорі жовтого лева, що ніби дереться на скелю, на лазуровому полі”, і далі: “Чотирнадцята хоругва, землі Черемиської, мала на прапорі жовтого орла з двома головами, оберними однаково в різні боки, на лазуровому полі”.
Золотий лев, що спиняється на скелю, став гербом Руського Воєводства, утвореного 1434 року (об’єднувало Галицьку, Львівську, Черемиську, Сяноцьку, а з XVIстоліття і Холмську землі). Відомі спроби загарбників “полонізувати” цей герб, замінивши колір поля на червоний, однак “Руський лев” зберіг свої барви й був самобутнім знаком західноукраїнських земель аж до кінця XVII століття.
За Австрії
Після поділу Польщі 1772 року Галичина потрапляє під владу Австрії, давні блакитно-золотаві символи було скасовано, й натомість надумано нові. Для Галичини австрійська влада пробувала запровадити такі прапори: блакитно-червоно-жовтий, блакитно-червоний, червоно-блакитний, а для Буковини – блакитно-червоний, однак ці прапори не утрадиційнилися.
У березні 1848 року в Австрійській імперії вибухнула революція, що дала поштовх і для національно-визвольного руху галицьких русинів (українців). Другого травня у Львові було створено Головну Руську Раду, яка займала лояльне становище щодо австрійської влади. У жовтні того ж року ця інституція ухвалила за остаточні символи українського народу герб Романовичів - золотого лева на блакитному тлі і похідне від нього жовто-блакитне сполучення кольорів прапора. Зі сторінок “Зорі Галицької” (число 7 дізнаємося, що “Герб, или знамя галицком; є то золотий левъ въ синимо поли вспьенаючый ся на скалу”. Отже, від “Весни Народів” українці користівалися блакитним, а не синім відтінком своєї другої національної барви.
Тим часом, у квітні австрійська влада дозволила створити Національну Гвардію “для підтримки правопорядку”, і 20 вересня Головна Руська Рада видає відозву до українського народу в справі організації загонів Національної Гвардії. У Стрию, Дрогобичі, Яворові, Бережанах та інших містах і селах створюються такі загони, освячуються блакитні хоругви із золотим “Руським левом”.
Пізніше жовто-блакитний прапор прийняли й Українські Січові Стрільці (українські частини в складі австрійської імперії в першій світовій війні).
Наприкінці XIX століття Галичина була своєрідним “українським П’ємонтом”, - саме тут були більш сприятливі умови для відродження національної свідомості, якими й скористалися представники тутешньої інтелігенції. Відроджені національні барви швидко були сприйняті й на інших українських територіях. Тому, коли в 1911-13 роках на сторінках львівських і київських часописів зав’язалася полеміка про українську національну символіку (у ній брали участь І.Крип’якевич, К.Ширицький, С.Томасівський та інші) - питання національних барв не викликало жодних суперечок (не був погоджений тільки порядок розміщення кольорів на прапорі).
ЗУНР
В результаті першої світової війни на території Австро-Угорщини відроджується українська державність-Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР), і галичани повертаються до своїх історичних барв часів Галицько-Володимирського Князівства. Закон Ради Державних Секретарів про самостійність українських земель Австро-Угорської імперії від 12 листопада 1918 року, схвалений Національною Радою у Львові 13 листопада, передбачав для ЗУНР герб у вигляді золотого лева на блакитному тлі, оберненого направо, печатку (герб із написом довкола “Західно-Українська Народна Республіка”), та прапор блакитно-жовтий, котрий невдовзі був замінений жовто-блакитним. Як зазначають д-р М.Андрусяк, д-р Р.Климневич і Є.Юнацький, “в Західній Україні в 1920-1939 роках уживано всюди виключно жовто-блакитного прапора”, яким користувалися також важливі центри українського життя на еміграції (як то “Пласт” та уряд ЗУНР в екзилі). Згідно законів геральдики основний колір (тут – жовтий) має бути зверху. Такий же прапор був у вжитку українських військових формацій 1941-1944 років-дивізії “Галичина”.
СССР
На часі входження України в СРСР, з ініціативи “Вождя народів” Йосифа Віссаріоновича усім союзним республікам було нав’язано нові, не підкріплені традицією, державні знамена. Прапор Української РСР був червоним з синьою смужкою зверху. Щоправда, була спроба відновити статус національних барв, але, звичайно, безуспішна.
В шістдесятих-вісімдесятих роках минулого століття в західних областях України неодноразово було зафіксовано випадки підняття національного прапора в громадських місцях. Усі ці “інциденти” розглядалися владою як пропаганда “буржуазного українського націоналізму” і, коли вдавалося віднайти причетних, їх суворо карали.
В шістдесятих на Львівщині над сільським клубом замайорів синьо-жовтий прапор. Роман Колопач, який його прикріпив, потрапив у концлагер. На Івано-Франківщині в одному з районів на дереві за селом повісив прапор Ткач Степан, за що отримав 4 роки, помер у таборах. У селі Біла в день відкриття Меморіального музею Соломії Крушельницької вранці були вивішені синьо-жовті прапорці. У ніч з 21 на 22 січня 1973 року над Чортковом, залопотіли синьо-жовті прапори. Розклеєні листівки нагадали про Акт Злуки ЗУНР і УНР 1919 року. 12 березня 1989 року у Львові розігнано демонстрантів, які вийшли на вулицю, з якої розлилося весняна повінь синьо-жовтих прапорів. В травні 1989 року неподалік Коломиї на велелюдному сільському вічі з нагоди відкриття пам’ятника Кобзареві група відчайдухів з Івано-Франківського культурно-наукового товариства “Рух” підняла синьо-жовте знамено.
В травні 1989 року синьо-жовтий прапор піднято на флагманському катамарані Львівської експедиції “Дністер-89”. Жителі Львівської, Тернопільської, Івано-Франківської, Чернівецької, Хмельницької областей... вибігають до сивої ріки, махають руками, закликають пристати до берега, стають навколішки і моляться. Старе й мале... На рідний стяг... (Дзвін-1990-№1-ст.143).
В травні 1989 року на Театральній площі в м. Тернополі СНУМ підняв синьо-жовте полотнище. 23 серпня 1989 року в Тернополі на Співочому полі зібрало тисячі тернополян на перший мітинг, організований радою Тернопільської організації Народного Руху, з приводу 50-річчя укладання пакту Молотова-Рібентропа. Дозволу на мітинг місцева влада не дала. У відповідь присутні через вулиці Енергетичну і Збаразьку рушили до центру міста. У колонах – жовто-блакитні прапори, лозунги, транспаранти. Тоді ж мала місце перша серйозна сутичка з міліцейськими кордонами.
1990
У 1990 році, коли на хвилі агонії радянського режиму, Народний Рух України за Перебудову відродив до життя історичну пам’ять українців зі східних регіонів, фани золотавих і блакитних фарб можна було пересочити в усіх регіонах країни. Але, що цікаво, перші кілька років, геть усі хоругви були тернопільські - лише в нашому місті було налагоджено масове фабричне їх виробництво.
4 березня 1990 року, коли відбулись вибори до місцевих Рад народних депутатів і до Верховної Ради республіки, у Галичині все це тривало під тодішніми державними і національними синьо-жовтими прапорами.
29 березня 1990 року на першої сесії Тернопільської міської Ради народних депутатів 21 скликання була прийнята Постанова про національну символіку: 1) На території, яка підпорядкована Тернопільській міській Раді, відновити українську національну символіку - синьо-жовтий прапор... 2) На будівлі міської Ради народних депутатів поруч з державним прапором Української РСР встановити український національний прапор...Голова міської Ради В.Негода, секретар сесії Р.Коземчук. м. Тернопіль.
3 квітня 1990 року над Львівською міською Ратушею вперше в Українській РСР цілком легально був піднятий національний синьо-жовтий прапор.
24 липня
24 липня 1990 року відбулася вельми значуща подія в нашій новітній історії, - над будівлевою Верховної Ради Української РСР було вперше встановлено синьо-жовтий прапор. Пізніше цей день оголошено державним святом, хоча відносно цього можна було б посперечатися.
Але повернемося до тієї знаменної події. Тоді, після того як 20 липня президія Київської міськради ухвалила за основу проект рішення про використання української національної символіки, а вранці 24-того десятки тисяч людей, прочитавши в “Правді” про те, що це рішення має бути прийняте в цілому, перед будинком міськради зібрався натовп. Тим часом, після перерви сесії виявилося що немає кворому, і це тоді, коли на Хрещатику виник стихійний мітинг. Засідання міськради вів не голова, а його заступник Олександр Мосіюк. Спершу депутати заслухали доповідь історика Володимира Сергійчука, після чого зав’язалася суперечка, котра завершилась тим, що депутат М.Ф.Грабар запропонував прийняти рішення протокольно. Ця пропозиція викликала емоційну реакцію, і невідомо чим це все могло б завершитись але... Головуючий О.М.Мосіюк сказав: “Беру на себе відповідальність і закликаю депутатів разом підняти прапор”. Видовище було незабутнє, - незважаючи на дощ, що почав накрапати, присутні не розходилися. Уся центральна магістраль міста від універмагу до станції метро “Хрещатик” була заповнена людьми, які розмахували прапорами, забравшись на тролейбуси... Біля входу в міськраду розпочався мітинг, на якому виступили депутати Верховної Ради УРСР Д.В.Павличко, М.М.Горинь, І.О.Заєць, С.П.Головатий, депутати міськради. Був зачитаний документ, який виглядав так: “Зважаючи на те, що проект рішення був прийнятий за основу (15- за, 6-утрималися) і не викликало ніяких принципових заперечень у жодного члена президії, враховуючи політичну ситуацію, а також те, що перед будинком міськради 100-тисячний гурт людей чекає підняття прапора, зважаючи на те, що узгоджувальна комісія за участю всіх політичних блоків дійшла консенсусу, присутні на засіданні члени президії беруть на себе відповідальність за виконання пункту 4 проекту рішення президії Київміськради, в частині, що стосується використання Українського національного прапора: “Встановити над Київською міською Радою народних депутатів синьо-жовтий Український національний прапор 24 липня 1990 року о 19 годині.” Заступник голови Ради О.Мосіюк”. Після того Олександр Миколайович підняв синьо-жовтий прапор.
Післямова
День національного прапора для ня був і є днем перевернутого прапора; іллюстрацією трагедії народу, завжди багатого на радикальних митців, айбо на тім часі, коли реалізація нагальної потреби в них могла безжертовно і напевне змінити все, що навколо, на краще, обезброєного власною ж толерантнісьтю. Коли купка святотатців, перевернувши національну галицьку жовто-блакитну хоругву, обєднала під тим знаменом спільноти, котрі на той мент були обтяжені дотичністью територіальних рамців (Української РСР), ня саме утверджувався в своїй сутности, і коли бачив як матуровані вуйки гойкали "Слава!", маючи те за фіглі, і озираючись на Москву,- замало не скаженів. Захід і схід не скеровані до якоїсь певної мети, продовжують насильно перерваний природній дрейф в межичасі історичного поступу.
Відтак, тепер і незрячий бачить неминучість відторження двох Україн, і певне, тішиться тим, що загадує коли ж саме се станеться. Айбо ж то незрячі, а Ви, маю надію, здатні розрізнити порядок кольорів на прапорі, та віднайти в собі наснагу пристати до якогось (західного а чи східного) берега невеличкої ріки з крутими бережечками, котра споконвіку була і є вододілом межи сусідніми країнами і їх народами, котрі настільки близькі і споріднені, і, настільки ж, різні і далекі.
Одне лише турбує мене на часі, - аби м не втративши здобутки предків наших, зуміли ми докласти до них щось своє, не проливши крови та невтратиши людське обличчя!
Przed opublikowaniem radzę zapoznać się z zasadami!