сьорбаючи ранок
кавою і димом,
розтікаюсь вязко
згадуючи де я,
споглядаю рухи
чужого свого тіла,
напинаю груди
й віддаюся тлінню,
спадаючи назовні,
проростаю, доти,
доки зрозумілий
надщербленій спільноті,
але,- не в цім притулку,
де мене більш ніж досить,
де аватара смутку
свій не обтрусить попіл
Przed opublikowaniem radzę zapoznać się z zasadami!